Несподівана Колумбія

Ким був насправді Пабло Ескобар? Як отримують найсмачнішу каву? Від яких змій варто триматися подалі? Що може бути страшнішим за піраній в Амазонці? Яким є найскладніший туристичний квест? Про все це дізналася Вікторія Чекурда під час подорожі до Колумбії.

Колумбія не була у переліку країн моєї мрії. Ми вирушили туди на запрошення друзів. Вирішальною була компанія, а не напрямок, але Колумбія мене підкорила. 

Ми бачили її, подорожуючи верхи, на літаку, гелікоптері, каное, канатною дорогою, автівкою, автобусом. І як на неї не дивилися, вона вражала. Неймовірна природа, 88 різновидів клімату. Тут розумієш, як це, коли одночасно чотири пори року. У туристичній пам’ятці я прочитала, що діапазон температур складає від 13 до 39 градусів, й подумала, що це помилка. Аж ні! Від теплого светра, кашпо і шапки до сланців і купальника – одна година на літаку!

Ми подорожували всією країною. Були у Медельїні – місті Ескобара, Боготі, Летісії, на островах у Карибському морі. Дуже сподобалася Картахена. Вона така  “лялькова”: коні, карети, яскраві папуги, співи, жінки у національних костюмах з корзинами на голові, крамниці місцевих дизайнерів, художні галереї, колоритні кафе. Всім раджу.

У Летісії на центральну площу із джунглів злітаються на ніч папуги. Мільйони птахів. Й все навкруги на мить потопає у шумі їх крил. Та варто їм знайти собі місце, повсідатися на гілки, й одразу запановує тиша. А в шість ранку вони повертаються в джунглі. 

Відвідали Вілья-де-Лейва з неймовірно ошатним монастирем. Бачили священне озеро Гуатавіта, куди за легендою індіанці сховали все своє золото, й ботанічний сад. А емоція всього мого життя – соляний собор Сіпакіри, побудований індіанцями у соляному родовищі на глибині 200 метрів під землею. Там велетенський хрест, також із солі. Її запасів у родовищі жителям Колумбії вистачить на 550 років. Це місце з такою енергетикою, що навіть Ватикан проводить там служби. Й це не просто храм, тут є і туристична частина з підземними кафе, сувенірними крамницями, розвагами. Дивовижно! Я б впевнено зарахувала соляний храм до переліку чудес світу.

А ще Колумбія – єдина країна на планеті, де збереглися воскові пальми, що сягають 65–70 метрів заввишки. Дуже сильне за своєю атмосферою і красою місце. Одне з найкращих, що я бачила, а бачила я чимало. 

Ми здійснили дев’ять внутрішніх авіаперельотів, і я дуже хвилювалася з приводу літаків, але дарма. Всі вони нові, на борту подають воду, напої, легкі страви, встановлено телевізори. Все на рівні. 

У Колумбії немає підземного метро, але є наземне, для нього виділена окрема лінія. А в Медельїні працює повітряне метро, схоже на гірськолижні гондоли. Ним користуються, щоб проскочити перший і другий райони. Далі розповім чому. Весь громадський транспорт виглядає і працює на “відмінно”. 

Щоб боротися з потоком автівок, у визначений час на дороги дозволено виходити машинам з номерами, що закінчуються на парні числа, а в інший – на непарні. Але серед колумбійців багато людей зі статками, й у них по дві машини з різними номерами: і парними, і непарними. 

У цій країні багато пов’язано з числами. Наприклад, у локдаун дозволялося ходити по крамницях у певні дні тижня. У понеділок – тим, чий паспортний номер закінчується на одиницю, у вівторок – на двійку й трійку. А так як у них доволі високі штрафи, від 360 євро, вони законослухняні.

Знайти овочі. Місія нездійсненна

Колумбійці їдять дуже багато й дуже часто. Порції такі, що однієї вистачило б на чотирьох. Страви напрочуд жирні й калорійні, але смачні. І ще: в них зовсім немає овочів. Вони там не вважаються корисними. Це перша країна, де на сніданок подають і яйця, і кров’янку, кукурудзяні булочки й іншу різноманітну перепічку, але ні тобі огірка, ні помідора. Овочі додають потроху в супи: кукурудзу, картоплю. Вони в них дуже наваристі, ситні, з великим шматком м’яса. А дієтична вечеря для них – то картопля з куркою. Я м’яса не їм, тому перші дні мені було важко обрати щось для себе.

Загалом знайти овочі там було квестом. На ринку їх вдосталь, які ви собі хочете. Ті ж самі огірки є і звичайні, і солодкі. Але ж вони настільки не вживають їх, що й вирощувати не вміють. Якщо солодкі огірки у них добрі, то звичайні вони збирають, коли ті стають завбільшки з кабачок, й такі вони не мають ні смаку, ні аромату. Є там і фрукти: папаї, ананаси, гренадини. Але на сніданок їх вам подадуть зовсім трохи поряд із горою булочок. Якщо ми у перерві між їжею візьмемо яблуко, то вони – кукурудзяну перепічку з сирною начинкою або сир із джемом і вафлю. Й так кілька разів на день. Це їх традиційний перекус. Вживають вони і банани, проте не сирими, а запікають їх чи смажать в меді. 

Найсмачніше готують у придорожніх кафе. Тут ми куштували найкращі м’ясо, суп. І ціни там 3–5 доларів. Тож гастрономічні тури на дуже високому рівні, що не замов. Але основа їх меню – м’ясо. Найперше то курка. Навіть ті з нашої компанії, хто не вживають м’яса, не могли собі відмовити у задоволенні. А ще баранина, яловичина. А от риба у них не в пошані. Ще ближче до моря – більш-менш, але й там потрібно пошукати. 

Чаю як такого теж немає. Його можна знайти у окремих готелях, й то буде посередній напій, з пакетиків. Вони п’ють лише каву, чи то гарячий шоколад, чи то какао з солоним сиром: кидають шматочок сиру й плавлять. Чай у них лише трав’яний – ромашка, м’ята, і вони його вживають з лікувальною метою. Тож традиційних чаювань не буває.

Жінки, у яких є чому повчитися

Колумбійці дуже позитивні, дуже патріотичні, боронь Боже вас щось погане сказати про їх батьківщину. У них міцні сімейні традиції. У вихідні вони збираються родинами в кафе, й можуть дві години їхати для того, щоб зустрітися й пообідати у колі близьких. 

Вони багато подорожують країною. На внутрішніх рейсах кожні 12 хвилин – виліт, і кожного разу аншлаг. Лише на рейсі в джунглі літак був напівпорожнім, і то лише тому, що це був додатковий чартер.

Колумбійці дуже спортивні. З шести ранку вони уже бігають, а у неділю перекривають центральні дороги і влаштовують цикловію, до якої приєднуються мільйони велосипедистів і ролерів. 

Це дуже танцювальна нація. Навіть до барів вони приходять потанцювати, можуть трохи випити, й безперервно рухаються, по колу змінюють партнерів, вони не знайомляться, можливо, таке й є, але приходять вони не для того, щоб знайти собі друга чи подругу, а просто щоб потанцювати. Це для них справжня насолода. 

Навіть повнота, а серед колумбійців багато людей з надмірною вагою, не заважає їм. У них то стандарт краси. А якщо жінка не обдарована пишними формами, то вона намагається виправити ситуацію у пластичного хірурга, у них ці послуги недорогі. Пару разів, гуляючи містом, я чула, як колумбійки зі співчуттям казали про мене: “Інваліда”. Самі ж вони свою повноту не лише не приховують – вони підкреслюють її. Й чоловіки задивляються на них й осипають компліментами: “Белла, белла”. Й вони відчувають себе “белліссіма”. Нашим жінкам є чому повчитися в них. А чоловіки в них дуже люблячі й дуже галантні і при цьому вірні, вони піклуються про своїх красунь і намагаються в усьому догодити своїм “Аморе міа”.

А ще у колумбійців є така особливість, як однозадачність. Ближче до середини відпочинку ми звикли, що не можна просити чи замовляти дві речі одночасно. Наприклад, воду і сік або колу і пустий стакан. Не отримаєш ні того, ні іншого. Треба так: спочатку замовив сік, коли принесли, просиш воду. Це можна спостерігати навіть у дорогих ресторанах, хоча і меншою мірою. Тобто в плані сервісу їм є над чим попрацювати.

Райони з підвищеним рівнем небезпеки

Коли ми, говорячи про Колумбію, розповідаємо страшні історії, мова йде про перший і другий райони (естрато), що є найбіднішими та неблагополучними. Ми на власні очі бачили в Інтернеті розцінки: вбивство незнайомої людини коштує 400–500 доларів. У них і сьогодні є сікаріо, що вбивають, їдучи на мотоциклі. Й деякі діти мріють стати не космонавтами, а сікаріо, як батько чи дядько. Тобто злочинність тут висока, але у першому та другому естрато. Ті, хто проживають у цивілізованих п’ятому, шостому районах, сплачують високі податки, й там на кожному кроці поліція. Нам пояснили, що, якщо у вас викрадуть телефон у першому або другому естрато, поліціянти навіть пальцем не поворухнуть: “Нащо ж ви туди подалися? Це вже не наш клопіт”. Якщо ж така неприємність станеться з вами у благополучному районі, вони дістануть ваш телефон з-під землі, а грабіжника ув’язнять на вісім років. 

Якщо ж ви хочете побувати у такому сумнозвісному районі, обов’язково візьміть з собою гіда з місцевих. Ви таким чином заплатите за вхід та безпечний вихід, й вас не чіпатимуть. Ми так відвідали 13 комуну Медельїна – район сікаріо й одночасно дуже творче місце, такої кількості талановитих людей я ще ніде не бачила. У цих нетрях самі природжені артисти: всі танцюють, співають, малюють. З нами було чотири гіди, з них два – жителі цієї комуни. 

Хоча насправді проблема Колумбії – то не колумбійці, а венесуельці. Венесуела дуже збідніла. На сьогодні на сто американських доларів можна придбати 60 кілограмів венесуельських боліварів. Населення там зубожіло, й воно нікому не потрібне у власній країні, тож вони пішки йдуть до Колумбії, крокують місяць, півтора, а прийшовши, роблять все, що забажається: грабують, вбивають. Їх депортують, й додому вони повертаються з усім, що, так би мовити, заробили, й згодом знов вирушають на пошуки кращої долі.

Тож венесуельців у Колумбії багато, й колумбійці намагаються обмежити їх доступ, боротися з ними. Але навіть у безпечних районах не варто прогулюватися з телефоном в руках – хтось може їхати на велосипеді та вихопити зненацька. 

А от безпритульних тут набагато менше, ніж в тому ж Кейптауні чи Найробі. Хоча Колумбія, звичайно, небезпечніша.

Найщасливіші люди 

Пам’ятаю, коли у Кенії ми їздили до воїнів масаї, мені там геть не сподобалося, тому що то було шоу, театр просто неба. І коли цього разу у програмі я побачила екскурсію до місцевих племен, то одразу попередила, що не хочу дивитися шоу. Ми потрапили до селища справжніх індіанців, й це зовсім інше враження. Ми підготувалися до зустрічі, придбали цукерки, ласощі. Спочатку місцеві діти побоювалися нас. А коли ми вже відпливали назад на каное, вони з інших човнів кидалися за нами в Амазонку проводжати.

Діти там, як і дорослі, добрі і задоволені життям. Серед них, навпаки, ти відчуваєш себе нещасною, тому що в тебе все є і ти не вмієш радіти, а у них нічого, і вони щасливі. У них немає телебачення, світло дають з шести до восьми, усе дозвілля в їх селищі – дивитися, як діти грають в футбол. І вони дивляться. У хлопчаків один м’яч, а як і того нема, вони його змайструють. Даєш їх цукерку, вони посміхаються, щось радісне вигукують на своїй мові. Бігають від курки, а курка – від мавп. 

Ми ще раз натрапили на місцеві племена, коли їздили на острів мавп. Яким чином там опинилися ті жінки, невідомо. Вони просто сиділи, ми підійшли, попросили сфотографуватися.

Головне не боятися

Цієї частини нашої подорожі я чекала найменше. Але в програмі це було, й чоловіча частина нашої компанії була дуже налаштована. Амазонка, як на мене, каламутна й брудна, але дівчата плавали, кажуть, що вода тепла. У річці повно піраній, але гід нас заспокоїв, що боятися їх не варто. Вони можуть вкусити, але закрита рана нестрашна. Кого насправді бояться місцеві, це риб-кішок. Такі крихітки розміром до 5 сантиметрів можуть проникати крізь отвори на тілі до організму людини і жити там. Тож не приведи Боже комусь, не знаючи, справити природні потреби в Амазонці. 

У джунглях трохи моторошно. Якщо в Африці є різні варіанти проживання: і просто палатки, і розкішні лоджі, то у Колумбії все набагато скромніше. Звичайна палатка, її й номером складно назвати, гарячої води немає, світло подається дві години на добу, й потрібно запасатися зарядними пристроями. Я вже не кажу про вайфай та зв’язок. Ще й з “сусідами” пощастило. Щойно зайшовши, я побачила біла дзеркала тарантула. Шокована, покликала гіда, той лишень розсміявся, а павук сховався під дах, та ненадовго: зранку чоловік знайшов його у своєму картузі.

Вночі ми вирушили дивитися кайманів. Наш рейнджер голими руками дістав з ріки маленького крокодила і каже: “Вам неабияк пощастило, це ще малюк, з ним можна пограти й навіть сфотографуватися. Тому що зазвичай я натрапляю на дорослих особин й можу їх лише показати туристам і знову випустити в річку”. Головне, тримати каймана правильно, тоді він може вкусити, але серйозно не зашкодить. Гід навіть наспівував “Джингл Белс”, вдаючи, ніби загіпнотизував малого. Кайман, дійсно, лежав, як зачарований. Не розумів, що відбувається. Звичайно, його потім випустили, і рейнджер сказав, що крокодилу це навіть піде на користь: надалі буде обачнішим. Може й так, але як на мене, то не надто приємні враження. 

Кайманів у Амазонці повно. Пливеш і бачиш навкруги самих світлячків та кайманові очі. Тих крокодилів там шість видів. Ми зустріли багато лінивців, а птахів там понад сто видів, з-поміж них кондори, орли.

Окрім нічної прогулянки на каное на нас чекало сафарі в джунглях. У темряві ми вишукували кобру й ягуара. Точніше, виглядав їх рейнджер, дуже хотів показати нам, але не склалося. Та ми не засмутилися. Гід пояснив, що на таких хижаків організовують тижневі тури, й люди сплять у гамаках на деревах, серед павуків, змій та інших мешканців джунглів. Повне злиття з природою. Ми ж двічі потрапили під зливу з грозою. Бачили сов, мишей, велетенську отруйну жабу, отруйних змій, що рейнджер відкидав палкою, тарантулів. Місцеві кажуть, що головне не боятися, тому що ліс живий, священний, і кожна тварина чи комаха відчуває ваш страх й боїться вас більше, ніж ви її. Рейнджер пояснив, що остерігатися змії варто, коли вона згорнулася кільцем. Тоді вона може напасти. Якщо ж вона просто повзе у своїх справах, то вона ж перша буде від вас тікати. І все в них жартома, весело. 

Їздили ми і рибалити. Озброїлися спінінгом. Рейнджер каже: “Ні, ця ваша вудка не годиться”. Й дав нам звичайну палку, до якої прив’язана ліска і дротяний гачок. І тут уже сміялися ми, бо на модний спінінг не клювало, а на саморобний навіть я, дівчина, спіймала три рибини. Джунглі живуть за своїми законами й не підпорядковуються міським правилам.

Міцніша не значить краща

Особисто я не в захваті від колумбійської кави. Лише в одному готелі спробувала смачну. Але на кавовій плантації нам пояснили, що ми від самого початку звикли до неправильної кави. Правильна – арабіка, й вони нас вчили обирати її. Якісний напій має бути з кислинкою. Неприпустимий солодкуватий присмак чи посмак. 

Насправді існує багато підробок і колумбійської, і африканської кави. За стандартом на пакуванні мають бути зазначені виробник, регіон і висота, на якій зібрано врожай. Найсмачніший напій отримують з ягід, що ростуть на висоті 1600–1800 метрів. Все, що вище або нижче, буде гіршої якості. У маркуванні обов’язково має бути зазначено, що на плантації є город. Тому що якщо на ділянці росте сама кава, напій буде надто кислим. А так через кожні 80 метрів має зростати якийсь фрукт або овоч. Краще фрукт, тому що він наповнює грунт фруктозою і іншими ароматними речовинами, й кава буде помірно кислою. 

Чому ж арабіка, а не робуста? Тому що арабіку збирають руками, а робусту – за допомогою машин. То ж якщо арабіка – це добірні ягоди, то у робусти на виробництво потрапляють і пошкоджені шкідниками, і жуки, й різні відходи. І хоча робуста міцніша, це аж ніяк не ознака якості. 

Нам розповіли, що кава починає плодоносити з третього року, але кращий врожай збирають на 5–6 рік. На сьомий рослину обрізають. А її загальний робочий вік – 22 роки. Щорічно з дерева збирають два врожаї, до 3 кілограмів ягід кожен. Їх обробляють трьома способами: у оболонці, з миттям та без. 

Ми були у час підготовки до збору врожаю, коли людей на плантації небагато. Але у сезон їх побільшає, адже збір ягід – тривалий і виснажливий процес, у чому ми переконалися, спробувавши. Я зібрала 110 грамів, інші й того менше. За кілограм ягід робітникам плантації платять 4 гривні у перерахунку на наші гроші. Висновки робіть самі. 

Але з позиції подивитися, скуштувати й попрацювати це дуже цікава, пізнавальна екскурсія. Вони багато розповідають, показують, ми ходили, бачили, які рослини вирощують на одній території з кавою, які подальші етапи обробки врожаю. Якщо джунглі – то на любителя, то на плантації варто побувати всім. І там неймовірно гарно.

Протиріччя Ескобара

Ми відвідали місце, де раніше був дім, та в’язницю Ескобара, що він сам для себе збудував, дослідили його маршрути, побували на могилі, спілкувалися з братом сумнозвісної легенди Колумбії. Відносно цієї людини місцеве населення поділяється на дві групи. Одні вважають його найлютішим вбивцею, інші – благочинцем.

Країна намагається забути про його існування, а гідів навіть штрафують за те, що вони проводять екскурсії у його тюрмі, мовляв, то й не колишня в’язниця зовсім, а монастир. Але навіщо монахам вертодром та будиночки на деревах? 

Нещодавно влада зруйнувала дім-музей Ескобара зі словами: “Ніколи, ніколи більше”, щоб не пропагувати злочинний спосіб життя. Колись, щоб позбутися одного ворога, він підірвав цілий літак. Загинули 107 безневинних людей. 

Але є колумбійці, для яких Ескобар національний герой, адже він збудував цілі райони, видавав квартири й допомагав кожному, хто звертався до нього. 

Свою в’язницю він побудував у неймовірно красивому місці й облаштував її вертодромом, спортивним майданчиком, зоною відпочинку з більярдним столом, велетенською їдальнею, кабінетом із розкішними меблями та статуетками. Наверху жили він та його брат. Нижче – охорона Ескобара.

Брат був фінансовим директором наркобарона, й ми поспілкувалися з ним. Він уже зовсім старенький й майже не бачить. Але про брата в нього тільки найкращі слова. Що він був найдобрішою людиною і, посідаючи сьоме місце в рейтингу “Форбс”, нікому не відмовляв у допомозі. Кожен тиждень він роздавав мільйони курок, тому що пам’ятав власне дитинство, коли на свято в них була одна курка на всю родину.

Такий от людяний нелюд. Взагалі у колумбійців є таке висловлювання: “Якщо ти не маєш пива, можеш придбати ром. Але якщо в тобі немає любові, ти…” Якщо коректно висловитися, то негідник. Й вони живуть за цим принципом. Для них важливо, щоб були любов, почуття, емоції. І якщо ти вмієш відчувати і любити, ти людина.